Вінниченко 1918

[xou]

Руська демократична інтеліґенція осталась усе тою самою руською інтеліґенцією, — роздвоєною, імпотентною, „мозговичною”. Мозком, розумом вона завсігди признавала все найкраще й поступове; інтеллектуально руська інтеліґенція завсігди боролась до фанатичної піни на устах за поступ, рівність, волю, — навіть на каторгу, на шибеницю могла піти та й ішла за свої інтелектуальні тезіси. А в реальному, буденному, особливо емоціональному життю вона була плоттю від плоті російської темноти, брутальности, насильства й неохайности, як фізичної, так і моральної. На столах і стінах портрети філософів, великих діячів поступу, братерства, свободи, а в ліжках блощиці, за портретами ж таргани й прусаки. В кабінеті до сліз, до щирого, нефальшивого гніву суперечки й промови про рівність усіх людей, а в кухні так само щиро ляпаси по лиці кухарці за пересмажену курку, „тикання” звощиків, кельнерів.

Те саме й в українській справі. В кабінеті, — в ґазетах, у промовах — цілком щирі слова про рівність усіх народів, про рівність української нації, про права її, а на кухні, а в буденному житті — штик, кулак, ляпаси за те, що вікова наймичка нарушає прівілеї й смаки „барина”. І там щирість, і тут щирість. Інтелект живе одним життям, — емоція другим.

Вінниченко 1918